Украина - Русская земля, украинец - pyccкий человек

 
Кому нужна „соборна самостiйна, вiд нiкого незалежна украiнська держава"  
В книге В. Черчилля „От войны до войны" описан следующий разговор, происходивший „в большой комнате в верхнем этаже германского посольства" в Лондоне, в 1937 году, между Черчиллем и Риббентропом (немецким послом в Англии). 
Слова Риббентропа: „Требуется, чтобы Британия предоставила Германии свободу рук на востоке Европы. Она должна иметь свой „лебенсраум", т.е. жизненное "пространство для ее растущего населения. Поэтому должны быть поглощены Польша и Данцигский коридор. Белоруссия и Украина совершенно необходимы для будущего существования Германии с более чем семи-десятью миллионами населения. Меньше этого не будет достаточно. Все, что требуется от Британского сообщества наций в Империи, это - не вмешиваться. На стене висела (замечает Черчнлль) большая карта, и он несколько раз водил меня к ней, чтобы иллюстрировать свои планы . Стр.240-241 
... 
До чего доходят самостийники, одурманенные ненавистью к “московскому народу”: 
О. Трофимовская поместила в “Украинской Литературной Газете", N10(40), за октябрь 1958г. резенцию на роман современной украинской писательницы Людмилы Коваленко. В этом романе „гуманная и миролюбивая писательница” выражает надежду на то, что меньше чем через триста лет не будет больше на свете ни России, ни русского народа, а на месте русского государства будет красоваться зоологический сад. Вот рецензия: “Людмила Коваленко. „Рiк 2245” Роман – утопiя, 212 стор. Автор хоче показати майбутнэ (будущее) суспiльство (общество), побудоване на засадi високоi моралi, але разом з тим увесь росiйський народ знищений, а на мiсцi Росшш зоологiчний парк. На сторiнци 18: „Ткнувши себе ще раз в груди, сказав з притиском; руский, рус, рашен 
 
Старий підвів повіки...тихо усміхнувся, заперечливо водячи пальцем. – “Нема”. На стор. 33: “Рашен нема, – розвів руками Петрик. – Рашен зоо. Як то зоо? – схопився на ноги Іван. – А люди ж де?...перемішались усі на купу”. На сторінці 79: “Та ж ти чув, що Україна людей лікує, а в Росії – зоопарк. Правильно зроблено, бо вам тільки з звірятами жити”. 
 
Людмила Коваленко. Рік 2245 (Роман-утопія). New York: Dnipro, 1958. 212 стор. 
Опис:  "Рік 2245" - футуристичний роман, в якому четверо радянських льотчиків отримали місію скинути атомну бомбу на США. Проте, під-час їхнього перельоту через Антарктиду, трапляється аварія. Екіпаж рятується з палаючого літака на парашутах та приземляється недалеко від Північного полюса. Вони силкуються вибратися зі снігової пустелі, та в решті решт замерзають у вічній мерзлоті. Через триста років вони "воскресають" та починають досліджувати новий, незнаний для них, світ. Світ, базований на абсолютно іншому державоустрою, світ в якому винайшли нові, цілком незнані їм технології. 
У цьому світі люди повністю підкорили клімат планети, так що навіть на Алясці тепло та можна засмагати. Весь світ поділений на департаменти/країни спеціалізації: є країна, що відповідає за спорт та науки і де виховують дітей, є країна, що спеціалізується на розвитку індустрій. А є ще країна, що спеціалізується на коханні. Ця країна - Україна! Лише дві країни в світі залишилися такими, як існували ще в XIX столітті - Україна та Індія. Ці дві країни самі вибрали собі життя без нових технологій. Але є ще одна незвичайна країна, де у зоопарку живе дичина - дикі тварини та дикі люди. Ця країна - атеїстична Росія! 
Головні дійові особи роману - росіянин Іван та українець Юрко. Вони ототожнюють собою добро та зло, бо Іван - підступний лиходій, а Юрко - хоробрий герой. Юрко хоче пізнати сучасне життя і повернутися в Україну, а Іван бажає заволодіти владою над цим світом за допомогою атомної бомби, врятованої ним з літака. 
Людмила Коваленко написала цей роман в кінці 1940-х (про це згадується в статті, опублікованій в філадельфійському журналі "Наше життя" у 1948 році), але надрукувати його у Нью Йоркському видавництві "Dnipro" змогла лише через десятиліття у 1958 році, та й то за власні кошти. 
http://toloka.to/t67292  

Рецензія О. Трофимовської у виданні „Українська Літературна Газета", № 10 (40), за жовтень 1958 р. (обережно спойлери) 
Непрiвабливі iдеали 
Людмила Коваленко. „Рік 2245" (Роман — утопія), 212 стор.
Цікава книжка. Цікава не змістом, як роман, а сміливістю поставлених ідей, питань, бо деякі з них в рішенні автора стоять в прямій суперечності з тими, що більшість українців досі визнавала своїми ідеалами. 
Фантастики, як чогось опертого на науково-виправданій гіпотезі, там малувато, як рівно ж і того, що розуміється під літературним терміном—роман. Але хай в тому розбираються літературознавці, до яких я не належу. Мене більше заторкує соціальний зміст твору. 
Щоб оперувати в дальшому поняттями автора та моїми зауваженнями, доводиться коротко передати зміст твору. 
В 1945 році над льодовим океаном пролітали два пілоти, два бортмеханіки та один бомбометник – росіянин Іван Ранцев. Сталась аварія літака, вони викидаються на парашутах, але замерзають. Ранцев, спускаючись на землю, бере з собою атомову бомбу, бо визнає в ній свою безпеку, можливість завоювання влади. 
Через 300 років їх знаходить і повертає до життя старий, могутній духом та знанням Очет, після чого їх вчать наукам нового суспільства, ознайомлюють з усіма явищами нового життя, устрою, взаємовідносинами морально досконалих людей, які, за словами автора, стоять уже поза людськими пристрастями. 
Серед врятованих є українець Юрко, який закохується в Марію, але через різні світогляди вони не зразу знаходять порозуміння; решта ж подій є наслідком 300-річної різниці світосприймання, а приблизно три чверті книжки займає опис держави морально досконалих людей. 
Засада ідеальної конструкції суспільства не нова — вона нагадує Платонову ідею держави мудреців, що нараховує вже віки і трансформується в наші часи у всілякі форми вождизму — фашизм, нацизм, комунізм, тут пропонується ще одна — очетизм. Але суть від того змінюється мало. В різних модифікаціях залишається та сама суть; народ — бидло, яким треба управляти на те покликаним. Дівчина скрикнула і показала на екран, Іван глянув туди і завмер, на нього дивились очі … Безперечно вони належали людині, але нічого людського не було в них. Ні цікавости, ні суворости, ні доброти, ні гніву. Безмежний спокій і нестерпна безсторонність. 
І покора. І незламна влада. Влада того, хто знає, що мусить коритись. Всі затихли ... і Петрик повторив, показуючи на екран, на небо і на все навкруги; — Старший. 
Старший, одно слово, — луною обізвався пілот. 
Це тобі і сліпий бачить, що старший ... як глянув на мене, так я й прикипів (стор. 38). 
Гітлер вважав себе покликаним провидінням, комуністи — відчули себе носіями «наукової теорії розвитку суспільства», а очети та цей «старший», — неясно чим і чому покликаний — здається тільки за віком. 
Отже в той час, як все людство світу поділилося на визнавців права людини на вислів соціальної волі і тих, що заперечують те, Л. Коваленко в своєму соціальному ідеалі висуває формулу: народ це об'єкт, а не суб’єкт соціяльної дії. Вона не самотня в цьому. Та й серед нашої еміграції є Д. Донцов і прихильники крайового елітаризму. 
Не можна не відчути різкого дисонансу цієї формули з твердженням, що український народ бореться за своє визволення, бо в ньому самому вже міститься визнання народу суб’єктом соціяльної ідеї. 
Тому авторове трактування народу не мас в собі й зародку соціального ідеалу; не можна визнати за ідеал те, що будується на запереченні природного права людини, як соціяльної істоти (homo sapiens in sociale). 
Автор хоче сказати, що в наслідок морального удосконалення — немає держави, ніякого соціяльного ладу, крім конечної підготовки-виховання дітей і молоді (до 40 років, бо люди живуть до 150-200 років) та 2 років державної праці. Людина нікому нічого не винна і нічим не зобов’язана. Нема суспільства, нема соціальних дій, нема обов'язків перед суспільством; кожен працює, поки його це цікавить. 
Але за змістом твору бачимо, що організація життя складна, є різні регламенти, хтось керує постачанням пігулок, якими всі годуються, є різні басейни, дороги, літаки, екранні, заслони та багато іншого, а спірні питання вирішують очети та очі старшого, які бачать думки людей. 
До природних прав людини належить і критичне мислення, що є властивістю самого розумового процесу; Л. Коваленко виключає можливість самостійної розумової творчости людини, знищуючи всі книги, газети та радіо, залишаючи тільки екрани, через які нібито людина може пізнавати все сама. Теперішнє хворобливе закохання телевізором підноситься до ідеалу. 
«Бібліотеки? Тепер з них ніхто не вчиться» (стор. 62). Звідки пізнаємо минуле — незрозуміло. Автор хоче показати майбутнє суспільство, побудоване на засаді високої моралі, але разом з тим увесь російський народ знищений, а на місці Росії зоологічний парк. 
На сторінці 18: «Ткнувши себе ще раз в груди, сказав з притиском: руським, рус, рашен. Старий підвів повіки ... і тихо усміхнувся, заперечливо водячи пальцем. — Нема». На стор. 33: «Рашен нема. — розвів руками Петрик, — Рашен зоо. Як то — зоо? — схопився на ноги Іван. — А люди ж де ? Перемішались усі в купу». На сторінці 79: «Та ж ти чув, що Україна людей лікує, а в Росії — зоопарк. Правильно зроблено, бо вам тільки зі звірями жити». 
Трудно повірити, але авторка цим способом узасаднює несправедливий і шкідливий для нас закид росіян, нібито в основі наших національних вимог лежить ненависть до росіян як народу. 
Ще в одному постуляти автора звучать в унісон з інсинуаціями нашого противника: в книжці поняття України-нації зводиться до примітивізму, до формули «ставок, млинок та вишневий садок», формули, якою спекулюють російські шовіністи, стверджуючи, ніби теперішній український націоналізм не історична категорія, а атавізм, романтика минулого. 
В книжці Україна перетворена на музейний експонат першої половини 17 сторіччя. Українці — «гречкосії» і не більше, на яких можна тільки дивитися, як на щось чудернацьке і доісторичне. 
На сторінці 140. «Навіть знищили Дніпрогес і знову зробили пороги... всю націю ніби охопило безумство — вернути своє минуле і поставити його собі і іншим перед очі... цілими родинами жили в каменоломах, висаджуючи величезні скелі... Зробили спеціяльні дороги, щоб можна було перевезти їх, і таки поклали їх там, де раніш, і тепер старий Ненаситець реве по-старому, на тому самому місці». 
Малюючи перспективу перетворення України в музейний експонат, автор взагалі знищує також саме поняття нації, говорячи, що поняття нації скороминунуще. 
Пані Л. Коваленко йде ще далі і знищує родину як первісну клітину суспільного життя, колиску формування людини, і атмосферу почуття, опертого на кревному інстинкті. Знижує те, що закладено в природі самої людини як істоти. Саме материнство перетворює в якийсь фах, якому присвячують себе окремі жінки, нібито вбивши в собі (спеціяльними ліками) властивість дітонародження, жінка може одночасно вбити в собі і інстинкт материнства. Батьком може бути теж тільки людина з окремими властивостями, та й все це може відбутися за спеціальними реґляментами. Для побудови ідеального суспільства чомусь потрібне шматування людської натури. 
На сторінці 64: Юрко, що пробув 300 років в анабіозі питає: — «Пробачте, але чому ж ви не можете бути і археологом і матір'ю ... Це ж не заважає одне одному. 
— О, ні, заважає, — споважніла Марія. — Хто хоче мати дітей, повинен присвятитися тільки їм … Та й нема нічого цікавішого для батьків, як діти ... Звичайно, років у сто батьки уже вільні, але тоді людині вже не цікаво знову вчитися ... Хоч бувають і такі випадки ...» 
Незрозуміла також інша риса ідеального суспільства, змальованого авторкою: з одного боку, глибоке почуття служіння особи суспільству, таке глибоке, що робота на іншого стає насолодою, а поруч з тим повна відсутність будь-яких обов’язків перед суспільством з боку сибаритів, що провадять життя в прогулянках по дорогах. І не зрозуміла не тільки толеранція цього сибарицтва, а й навіть якесь замилування в ньому, бажання всіляко його прикрасити, зробити ще більше приємним. 
А вже цілком незрозумілим є злісне тотальне засудження всього попереднього життя людства яке, мовляв, не заслуговує ні на що інше, як на назву «вік дураків, вік ідіотів», хоч з того світу і на його здобутках постає нове. 
Треба сказати словами авторки, що не всіх її ідеал задовольняє: «Коли наші люди все вивчать у школі і все побачать у світі, — їм звичайно стає нудно.. . Вони заперечують культуру, техніку, літання і харчування пігулками .. . Шукають справжнього, живого життя ... Тоді їх посилають на Україну або в Індію ... Там працюють вони на землі, як працювали 500 років тому назад, орють землю, їздять на конях, їдять хліб, спечений ними самими ... і одужують … віднаходять сенс життя» (стор. 63). 
Отже є сенс в житті не тільки минулому і майбутньому, але й у сучасному, що його не визнає авторка. 
О. Трофимовська 
„Українська Літературна Газета”, № 10 (40), за жовтень 1958 р. c.10  
http://diasporiana.org.ua/periodika/4252-ukrayinska-literaturna-gazeta-1958-ch-10-40/  
Путями истории: Общерусское национальное, духовное и культурное единство на основании данных науки и жизни. Под ред. Олега Алексеевича Грабаря. Нью-Йорк: Изд-во Свободного слова Карпатской Руси, Т.2. 1979. Кому нужна „соборна самостiйна, вiд нiкого незалежна украiнська держава" с.125-126  
http://sinsam.kirsoft.com.ru/KSNews_759.htm  
http://sinsam.kirsoft.com.ru/KSNews_760.htm  
http://sinsam.kirsoft.com.ru/KSNews_761.htm